«Жив мрією про вільну Україну»
Памʼяті захисника України
Володимира Коляди
Життєпис
Володимир Коляда
33 роки
Місто / село:
з села Реклинець
Регіон:
Львівська область
Професія:
Військовий
Девіз:
«Я йду на війну не вмирати, я йду туди, щоб жити»
Де найбільше любив бувати:
На природі з компанією,
обожнював ліс і гори
Улюблена музика:
Українські народні пісні
Улюблені фільми:
На історичну тематику
Улюблена страва:
Вареники з капустою, які готувала мама
Володимир Коляда любив співати українських народних пісень, обожнював дітей і подорожі. Завжди всім серцем він був відданий Батьківщині. Коли почалася Революція Гідності, відразу поїхав до Києва, щоб відстоювати гідне майбутнє для своєї країни.
А коли в 2014-му росіяни напали на Україну, не роздумуючи, взяв до рук зброю. Тричі підписував контракт. Був серед «кіборгів», які до останнього боронили Донецький аеропорт.
Володимир демобілізувався за місяць до початку повномасштабного вторгнення. Та як тільки окупанти почали повномасштабний наступ, повернувся у стрій. Воював на Київщині, Чернігівщині та Харківщині. Під час оборони Донеччини, 9 листопада 2022-го, потрапив на розтяжку поблизу села Терни.
Помер у лікарні від великої крововтрати.
Хобі:
Музика та подорожі. Любив мандрувати Україною. Часто надсилав сестрі фото новорічних ялинок з різних міст
Про що мріяв:
Про перемогу, хотів, щоб українські діти жили під мирним небом і ніколи не знали, що таке війна
Народився в селі Реклинець на Львівщині 21 липня 1989 року.
У 1996 році пішов до місцевої школи.
У 2006-му отримав диплом про середню освіту і вступив до Львівського національного аграрного університету.
З січня 2014 року брав активну участь у Революції Гідності в складі 10-ї Сотні Самооборони Майдану. Там отримав псевдо Живчик.
24 серпня 2014-го добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Через три дні прийняв військову присягу. Був снайпером. Мав звання солдата.
1 листопада 2014 року після навчання вирушив на схід України. Брав участь в АТО. Боронив Водяне, Опитне і Донецький аеропорт. Був одним із «кіборгів», які до останнього захищали ДАП.
У 2015-му одружився. З дружиною Вікторією познайомився на заправці під Луцьком, де вона працювала. За рік у подружжя народилася донька Марія. А в 2017-му Вікторія і Володимир розлучилися.
У 2019 році започаткував фермерське господарство в рідному селі. Зараз родина Володимира продовжує цю справу в пам’ять про нього. Вирощують малину та лохину.
Володимир тричі підписував контракт із ЗСУ. Останній закінчився в січні 2022 року. А за місяць почалася повномасштабна війна.
У перші дні вторгнення Володимир зідзвонився із побратимом Володимиром Геленяком, який саме збирав групу бійців. З ними брав участь в обороні аеропорту «Жуляни», воював в Ірпені, Гостомелі і Бучі. Потім боронив Чернігівський напрямок.
13 квітня 2022 року призваний на військову службу за мобілізацією. Був старшим розвідником-снайпером військової частини А4599 – 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ».
6 травня 2022-го, виконуючи бойове завдання біля села Циркуни Харківської області, під час атаки окупантів потрапив під мінометний вогонь. Отримав травму від вибухової хвилі. Після лікування знову повернувся на фронт.
9 листопада 2022-го підірвався на розтяжці поблизу села Терни на Донеччині. Помер від великої крововтрати. Похований у рідному селі.
Спогади
Надія
сестра
Маю двох братів. Завжди казала: в мене – два крила. Пам'ятаю, як Володя народився, як маленьким був, як мене заставляли його колисати, за ним доглядати.
У нас не було такого дитинства, як у теперішніх дітей. Ми працювали на полі, допомагали батькам. Володі всюди було багато, він такий бешкетник був.
Постійно веселий, ніколи не бачила, щоб злився чи сумував.
Після школи він вступив до університету. Навчання закінчив, хоч вчитися не дуже любив. А потім почався Майдан. Я теж туди їздила. Брат влаштував мені екскурсію, він усіх там знав. Деякий час я працювала на кухні Майдану, а він розносив бутерброди. Також роздавав одяг. Тоді було холодно, а в Будинок профспілок небайдужі приносили багато теплих речей та іншої допомоги для мітингарів.
Володя був такою людиною, що як придумає собі щось, то вже не переконаєш його в іншому. Коли почалася війна, він відразу став на захист України. Бачив беззаконня, і розумів, що з цим треба боротися. А потім знову і знову підписував контракти.
Я не знала, що брат перебуває в Донецькому аеропорту. Дізналася про це від свого чоловіка, коли сам термінал уже захопили. Взяла молитовник. Сиділа перед телевізором і дивилася список полонених, щоб побачити там ім’я брата. Три дні – це можна було з розуму зійти. А коли Володя зателефонував, навіть страху в його голосі не почула: «Я живий. Та чого ти переживаєш? Нічого зі мною не буде». Володя залишався на сході. 20 березня 2015 року його командир загинув, а він отримав поранення, коли йшов на допомогу побратиму, який потрапив у ворожу засідку. Влучила ворожа куля. Відбилася від ребра і пройшла через лопатку. Після лікування Володя приїхав додому. Чи свято було якесь, чи неділя. Він зупинився біля церкви, де якраз закінчувалася служба. До нього підійшли лише рідні та його хрещена мама. Інші люди в селі його не розуміли. Говорили: чого він туди пішов? Лише одна людина мені пізніше сказала: «Він – герой. Всіх призвали, а він сам пішов захищати Україну».
Коли Володя мав перерви в службі, допомагав друзям, які були на сході. У 2019 році він започаткував фермерське господарство. Ми підтримали і надалі продовжуємо цим займатися в пам'ять про нього.
У січні 2022 році в брата закінчився контракт. А за місяць почалася повномасштабна війна. Мені тоді Володя казав: «Треба захищати, тікати не можна». Через якийсь час подзвонив: «Їдь до чоловіка». Мій чоловік тоді працював за кордоном, поїхала до нього. Пробула там три дні і повернулася. А Володя поїхав на війну. В травні сказав, що отримав контузію і лежить у лікарні. Але батькам просив нічого не говорити. Після лікування Володя приїхав у відпустку.
Йому пропонували йти інструктором у частину, розташовану неподалік нашого села. Він мав на це моральне право. І я його просила. Але ніхто не міг його переконати.
Він повернувся назад до своїх хлопців.
Володя дзвонив не дуже часто. Але я чомусь завжди була спокійна. Навіть думки не було, що з ним може щось трапитися. Останній раз подзвонив 6 листопада. Це була неділя, я саме прийшла із церкви. Попередив, що кілька днів буде не на зв'язку. Як завжди сказав, що все буде добре. Я вірила в це, тому і не хвилювалася. На п'ятницю готувала йому передачу – хлопці з нашого села мали їхати на схід. А в середу дізналася, що Володі не стало. Останніми його словами були такі: «Невже моя війна закінчилась…».
Його найбільше захоплення – музика. Володя мав гарний голос. Дуже любив подорожувати. Як тільки була можливість, він кудись їхав. Об'їздив усю Україну. Любив компанію, друзів, спілкування. Обожнював дітей. Я маю трьох. Володя завжди, коли приходив, приносив їм подарунки. А вони – завжди на нього чекали, бо знали: разом із дядьком завжди буде цікаво. Він з ними то сало на вогні запікав, то у схованки грався, то ще якісь розваги придумував.
Зіновія Коляда
мама
Володя дуже любив дітей. Постійно грався з ними, купував гостинці. Коли вже воював, ходив до школи розказувати школярам про свій бойовий шлях. Навіть мав подяку від командира за участь в патріотичному вихованні учнів.
Був справедливим. Якось пішов працювати столяром. І йому нарахували зарплату більшу, ніж іншим робітникам, які там уже давно працюють. Він звернувся до начальства – чому так вийшло? Пояснення його не влаштувало, бо вважав, що всім мають платити однаково. І написав заяву на звільнення.
Володя постійно їздив на могили своїх полеглих побратимів, провідував їхніх рідних. Казала: «Може ти б дома краще побув? Все одно це вже нічого не змінить». Але він не слухав. Говорив, що рідним воїнів, які загинули, важливо знати, що про їхніх близьких пам'ятають.
22 лютого 2022 року вранці Володя взяв мобільний телефон. Подивився там щось і сказав: «Почалася війна. Здається, треба померти».
Коли вже був на війні, подзвонив сестрі: «Вишли мені розсаду полуниці. І стрічку для крапельного поливу». Посадив розсаду десь біля залізниці, де захищав Україну.
Володя жив мрією про вільну Україну. Більше його нічого не цікавило. Думав тільки про те, як вигнати окупантів із рідної землі.
Бережемо його одяг, фотографії, ніж, який подарували побратими, і його нагороди.
Дякую Богу, що він хоч тут, у селі. Бо багатьох хлопців і досі знайти не можуть.
Михайло Коляда
батько
Коли почалася Революція Гідності, мені прийшло смс: «Об 11 годині відправляється автобус на Майдан. Бажаючих чекаємо в Сокалі». Щоб поїхати до Києва, Володя пішки йшов 8 кілометрів. На Майдані він і залишився. Коли була пожежа в Будинку профспілок, згоріли всі його речі й документи. Він повернувся додому, щоб зробити документи, і знову поїхав на Майдан.Був там, доки тривала революція.
Коли Володя вчився, він не хотів служити, та ніхто й не заставляв. А після Майдану вирішив іти воювати. У Житомирі набирали добровольців, він до них приєднався. Захищав Донецьку область. Там був поранений. Отримав третю групу інвалідності. Після цього його вже не хотіли брати в армію. Поїхав до побратимів у Тернопільську область, і через них зумів знову приєднатися до лав ЗСУ.
На початку повномасштабної війни Володя брав участь в обороні Київщини й Чернігівщини. Потім йому пропонували стати інструктором. Та він не захотів, розумів: це – не його. Звільняв від окупантів Харківщину, а потім боронив Донеччину. Поблизу села Терни попав на розтяжку. Отримав тяжке поранення. Коли його привезли в лікарню, він був ще живий. Але втратив багато крові. Врятувати його не вдалося.
Людмила Котенко
посестра
Мій чоловік був на Майдані. Як тільки була можливість – я теж приїжджала. Через чоловіка і познайомилась з Живчиком. Свій позивний він отримав на Майдані – був дуже шустрим.
Після Майдану ми разом пішли воювати. Я – в складі Добровольчого українського корпусу, а Володя приєднався до новоствореного 90-го батальйону на базі 95-ої бригади. Але навчалися ми на одному полігоні. Там і подружилися. У 2015-му майже рік воювали в парі. Обоє були снайперами. Володя був супервоїном. Прекрасно справлявся з усіма видами зброї, розбирався в техніці, міг знайти вихід із будь-якої ситуації. Після поранення він демобілізувався, а потім знову підписав контракт.
Останній раз говорили з Володею незадовго до його загибелі. Він тоді сказав: «Це моя остання війна».
У нас, у воїнів, є така людина, за якою плачеш. Володя для мене – саме така людина.
Сергій Пронін
побратим
Вперше побачив Живчика на Майдані. Він на Прорізній роздавав продукти. Я взяв у нього банку соку. Ми тоді не знайомилися. Але впізнали один одного через пів року, коли зустрілися на базі в Гостомелі. Тоді саме формувався добровольчий батальйон. Ми потрапили в один підрозділ. Вже ближче познайомилися. Живчик був чесним, порядним, життєрадісним. Незважаючи на свій юний вік, користувався авторитетом серед побратимів.
Останній раз спілкувалися з ним 22 лютого 2022 року. Зідзвонилися, щоб вирішити куди йти воювати. Але згоди не знайшли, пішли у різні підрозділи. Та потім виявилося, що для нас обох повномасштабна війна почалася на Київщині.
Віталій Зварич
побратим
У 2014 році вирішив доєднатися до добровольчого батальйону. Коли дзвонив туди, мені сказали: «Приїжджайте в Гостомель. На автобусній зупинці вас зустрінуть». Коли вийшов із автобуса, мене чекали двоє хлопців. Я тоді мав довге волосся, і один із зустрічаючих сказав: «О, Скрябін!». То був Живчик. Поговорили, пожартували. Він привів мене на базу. Там оформили і відправили на Житомирський полігон проходити злагодження.
А після цього ми вирушили в Костянтинівку на Донеччині. Я став командиром групи, Живчик був у моєму відділенні. Він мав загострене почуття справедливості. Був гарячий і активний. Душа компанії.
Спілкувалися з ним і після демобілізації. Він навіть до мене додому приїжджав у Заліщики. Дуже це місто йому подобалося. Останній раз був незадовго до загибелі. Виглядав пригніченим, уже не був таким веселим, як раніше. Мабуть, щось відчував. Тоді він недовго пробув у мене, на ранок вже збирався. Просив його лишитися, але він відмовився. Коли поїхав, виявилося, що забув у мене свій ніж. Подзвонив і попросив поштою вислати. Потім ще в жовтні мені дзвонив привітати з днем народження.
А в листопаді я дізнався, що Живчик загинув. Це для мене був удар. Тільки лиш добре про нього можу сказати. Справжній патріот. Справедливий і прямолінійний. Завжди всім казав правду в очі. Любив його за це і поважав.
Надія Юрочко
сусідка
Володя – наш сусід. Ми жили хата в хату. Він завжди був добрим, щирим, усміхненим. Де б не зустрілися, завжди обійме, привітається. І так він ставився до всіх – і старших, і молодших. Ніколи не зазнавався. Страшенно любив дітей. Коли мав вихідний чи був у відпустці, завжди знаходив час з ними побавитися. Діти відчували його любов і відповідали взаємністю.
Володя був людиною, що мала добро у серці, усмішку – на вустах, Україну – в душі. Його серце билося в ритмі любові до своєї землі, а життя було сповнене турботи про рідних і побратимів. Він жив, щоб любити, і загинув, щоб ми жили. Віддавши найдорожче – своє життя – за Україну, він назавжди залишиться в пам'яті як приклад вірності, відваги та любові до рідної землі!
Його подвиг неможливо виміряти словами, а пам'ять про нього завжди житиме у наших серцях. Досі не віриться, що його немає. Здається, він кудись поїхав, але скоро повернеться.
Вікторія
колишня дружина
Ми з Володимиром познайомилися в жовтні 2014 року на заправці під Луцьком, де я працювала. Він їхав разом із побратимами на схід. Простягнув мені гривню і сказав: «Я їду на нуль. Напишіть якесь побажання». Написала свій номер. Ми довго спілкувалися телефоном. А потім я поїхала до нього в Костянтинівку.
Спочатку приїхала до Києва, переночувала у друзів. Тоді взяла квиток до Сватового, де жила дівчина його побратима. Вже разом із неї вирушили в Донецьку область.
Після того почали з ним зустрічатися. А згодом одружилися.
Я бачила, що Володі дуже важко після АТО. Зі мною він на цю тему не хотів говорити. Міг поговорити з родинами загиблих побратимів: з їхніми сестрами, матерями. Триматися сім’ї йому було важко. Він їздив по всій Україні, їздив до кожного побратима. Такий був, що на місці його не застанеш.
Ми розлучилися в 2017-му. Перший рік був тяжкий. А коли я знайшла хлопця і завагітніла другою дитиною, наші стосунки стали дружніми.
Володя був надійним другом. Старався всім і в усьому допомогти.
12 липня 2022 року загинув мій брат. Я приїхала в Україну на похорон. Володя теж приїхав, бо хотів побачити доньку. Він не часто мав таку можливість, адже ми з Марією в 2018 році виїхали в Польщу.
Тоді ми сиділи і говорили з Вовою цілу ніч. Це було щиро і відверто. А через 4 місяці він загинув. Таке враження, ніби то була прощальна розмова.
Вова був дуже хорошою людиною. Донька часто питала, чому тато не з нами. Розповідала, де він був, що робив, як сильно її любить.
Марія не так часто мала можливість його бачити. Але вона знає, що її тато – герой.
Борис Лоза
однокласник
Разом з Володимиром ми росли і дорослішали. Бувало різне. Навіть по городах бігали. Пам’ятаю, одного разу забігли до нього на город, наїлися кавунів, бо тільки у Володі вони росли, дід його вирощував. Він потім ще нас ганяв. Але ми встигли втекти.
Володя мав задатки до навчання. Схоплював усе на льоту, багато чого знав. З 5-6 класу ми разом з ним співали у шкільному хорі. Там займалися декілька хлопців і 40 дівчат. Їздили виступати по всьому району. А в старших класах разом з Володею співали у спільній компанії. Обожнювали українські народні пісні. Мали десь 30-40 у репертуарі. Коли закінчили школу, наші шляхи розійшлися: він залишився в області, а я поїхав до Києва.
Та коли приїжджав додому на канікули чи вихідні, ми завжди зустрічалися. І завжди співали. Пам'ятаю, коли нам було років по 20, були на одному весіллі. Відсвяткувавши і відспівавши, ми разом із ним повністю прибрали весільний зал. І зробили це із піснею.
Останній раз бачився з Володею на початку серпня 2022 року. Я тоді починав активно волонтерити, а він приїхав додому після поранення. Потім він записав мені голосове — вітав із Днем Незалежності. Сказав, що він у Львові, спитав, чи не маю бажання зустрітися. Я тоді не мав можливості приїхати. Це було наше останнє спілкування.
Світлана Ридзанич
мама Максима Ридзанича, Героя України
Про Живчика ми знали ще до загибелі мого сина. Коли Максим розповідав про хлопців зі свого зводу, говорив і про нього – він був наймолодшим бійцем у підрозділі. А вже вживу побачила Володю, коли приїхала машина з тілом мого сина. Живчик був супроводжуючим. Він мав поранення, рука була в бандажі. Після похорону він поїхав у госпіталь. А згодом ми його знайшли і приїхали провідати разом із волонтерами. Тоді Живчик мені подарував брошурки для родин загиблих, які дуже мені пригодилися.
Псевдо йому підходило. Сусідці, яка працює у військовому госпіталі, розповідала про Живчика. А через якийсь час вона каже: «Прийшов на повторний рентген один боєць. На місці всидіти не міг, все кудись поспішав. Я до нього: «Ти такий шустрий, як живчик». А він: «Я і є Живчик». Отак ми з вашим Живчиком і познайомилися».
Це була дитина від Бога. В їхньому батальйоні було заведено на великі свята, дні народження і дні загибелі побратимів їздити до них на могили, провідувати рідних. Живчик часто заїжджав до нас. Останній раз був за місяць до повномасштабного вторгнення. Привіз солодощі, фрукти. Посиділи, а тоді поїхали на цвинтар до Максима. Після того з Живчиком спілкувалися тільки по телефону. На його похорон не могла поїхати, не витримала б цього. Була на його могилі на річницю. З його батьками постійно на зв'язку. Вони були першими, хто мене підтримав після загибелі мого Максима.
Пам’ять про Володимира
Володимир відзначений 10 нагородами:
медаллю «Захиснику Вітчизни»
нагрудним знаком «Знак пошани» від Міністра оборони України
медаллю «За жертовність і любов до України»
нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту»
нагрудним знаком «Учасник АТО»
відзнакою «За участь в Антитерористичній операції»
медаллю «Ніхто крім нас!» від 90-го окремого аеромобільного батальйону ім. Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81-ї окремої аеромобільної бригади
медаллю «За військову службу України»
відзнакою «Хрест «Карпатської Січі» (посмертно, 10.11.2022 р.)
орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно, 28.04.2023 р.)
У школі села Реклинець Львівської області, де навчався Володимир, встановили пам'ятну дошку на його честь.
Батьки Володимира ініціювали встановлення у Реклинці каплички для вшанування загиблих захисників. Її зводять власним коштом.
